100-річчя з дня народження Івана Магули
Якщо Доля уже сьомий десяток років носить тебе розбурханим океаном життя, віддатися спогадам ніколи, бо увесь час потрібно тримати руку на стерні власного життя, триматися на плаву, слідкувати за течією, часто кермувати супроти неї, перепливати з берега на берег, не загубити себе, не потопити себе, ще здолати не один, а черговий свій дев'ятий вал.
Та коли на 41-му році плавання педагогічним морем житейські хвилі виплескують тебе на подвір'я рідної школи, своєї альма-матері, час ніби зупиняється, і ти перетворюєшся на маленьку дівчинку, школярочку, яку мама за руку привела до інтернату.
Зринають у пам'яті шкільні роки, своє інтернатне дорослішання різноманітні події. Але незмінною в цих спогадах є Його постать – постать БАТІ. Так полюбовно ми називали свого директора Івана Михайловича Магулу.
Неординарна особистість. Описати його простими словами не вдається. Своєю присутністю він наводив порядок. Але чіткий порядок і розпорядок роботи інтернату був навіть за його відсутності, бо присутніми були завжди на подвір'ї школи його помисли, думки, вчинки, дії.
Спокійний вдумливий урівноважений, Він був справді батьком тим багатьом з нас, хто навчався в інтернаті через відсутність можливості навчатися вдома, через скрутні сімейні обставини, або через відсутність сім'ї. Тут діти почувалися під його опікою захищеними, згуртованими, бо "... з нами був Батя".
Він не просто знав кожного із своїх учнів, він знав їхню ситуацію, переймався їхньою долею, дбав про їхній добробут про їхнє життя в інтернаті опікувався передовсім навчання дозвілля розвитком нахилів і уподобань своїх учнів, їх харчуванням, матеріальним забезпеченням. Він дбав за усіх нас - за інтернатських. Так ми себе тоді називали і були горді з цієї назви.
Пригадую, як наступного після випускного вечора дня він закликав мене до себе в кабінет і вручив єдину на той рік золоту медаль. Говорив небагато, привітав, подякував за хороше навчання і в кінці додав коротке: "Не заганьби". Я тоді не задумовувалася над значенням цих слів, над їх силою. І аж тепер, майже через півстоліття, зрозуміла їхню глибину, усвідомила, що ці слова стали своєрідним дороговказом, моїм життєвим кредо, бо я не зганьбила - ні червоним дипломом університету, ні якісною вчительською роботою у стінах цього ж інтернату, який став гімназією, ні подальшою роботою на різних посадах, за яку одержувала тільки подяку і мала пошану.
Пророчі слова шкільного інтернатного директора, Івана Михайловича Магули, стали міцною канвою мого життя, на якій я і зараз вишиваю візерунки своєї педагогічної сьогоденщини.
Дякую вам за них, Батя. Я знову повернулася до Вашої школи, яка зараз є Хустський багатопрофільний ліцей ім.І. Магули і гордо носить Ваше ім'я. Тільки тепер усвідомлено і відповідально обіцяю – не заганьблю.
Сьогодні Вам - 100. І світла пам'ять у серцях Ваших вихованців.
Автор тексту - Вікторія Станкович, колишня учениця Хустської гімназії-інтернат, яка зараз працює в цій школі.
